Лише у шестидесятих роках минулого століття ситуація стала мінятися: раптом спалахнула зірка Твіггі (Леслі Хорнбі), чиє ім’я тут же дізнався весь світ. Замигтіли на сторінках світської хроніки Шрімп (Джин Шрімптом) і Трі (Пенелопа Трі). Імена цих дівчат, що стали втіленням нового ідеалу, знав весь світ. Чоловіки божеволіли від їх величезних мрійливих очей, невеликих акуратних носиків, дитячих губ.

Пані робили все можливе і неможливе, щоб «роздобути» собі таке ж модне обличчя і таку ж, неймовірно тонку фігуру, як у Твіггі. Тепер уже звертали увагу не тільки на наряди, але і на самих моделей. Вони – їх поведінка і манера триматися вважалися еталоном. Вєрушка, Пегі Моффіт, Доніаль Луна, Еді Седжвік, Пет Джонс – імена цих моделей знала навіть людина далека від світу моди.

Ця зоряна година пробила не тільки для дівчат, але і для модельних агентств. Тепер уже вони багато в чому правлять бал на модному Олімпі, деколи запрошуючи за своїх підопічних астрономічні суми. Скаути, що працюють з агентствами, роз’їжджають по всьому світу у пошуках дівчат з цікавою зовнішністю.

Дівчата тепер і самі хочуть працювати на подіумі. У кожного з юних мрійників на слуху престижні модельні агентства світу, такі як «Elite» і «Ford». Потрапити в них – означає забезпечити собі прекрасні перспективи, адже такі агентства співпрацюють з провідними Будинками мод і найбільшими виробниками косметики.

У восьмидесятих роках престижність професії моделі вже ні у кого не викликала сумнівів. Обличчя моделей знав весь світ, їх гонорари були стабільними, але не надхмарними. Такими їх зробив Джанні Версаче: прагнучи отримати моделі тільки для свого Будинку, він став пропонувати їм величезні гонорари.

Ідею підхопили інші модельєри і до початку дев’яностих в світі моди з’явилася особлива каста – супер або топ-моделі. Вони отримували десятки тисяч доларів за один показ, а компанії, охочі привернути їх до реклами своїх товарів, указували в контрактах суми з нескінченною кількістю нулів. Отже всього через декілька років роботи кожний з таких щасливців ставав володарем багатомільйонного стану.

Сьогодні бути моделлю так само почесно. Юні красуні, спокушені славою, величезними доходами, перспективою зв’язати себе узами браку як мінімум з принцом крові, тисячами штурмують модельні агентства. І ті регулярно оглядають кандидаток, шукаючи серед них тих, хто стане нашим еталоном завтра.

Юні пані, що жили років сто тому, в моделі йшли неохоче. Платили мало, престижу у такої роботи ніякого – в ті часи манекенниці займали один з нижчих ступенів в модній індустрії. Багаті і знамениті не поспішали пропонувати їм руку і серце, жінки не заздрили їх сліпучій красі, честолюбним батькам і в голову не приходило готувати дочок до кар’єри моделі.

Ще в XIX столітті кравці замість живих манекенниць використовували дерев’яні манекени, на яких одягали свої творіння і виставляли їх у вітрині. Ситуація змінилася в другій половині XIX століття, коли модельєр Чарльз Ворт вирішив, що його оригінальні колекції повинні демонструвати миловидні дівчата.

Тоді ще ніхто не робив з показу шоу: манекенниці просто прогулювалися в авторських нарядах між покупцями. Причому, щоб ніхто не задавався питанням, яка з розкішно одягнених пані клієнтка, а яка манекенниця, останній під костюм одягали плаття з чорної тканини, з довгими рукавами і високою горловиною. Ця традиції виявилася дуже живучою: навіть у XX столітті деякі модельєри одягали на своїх манекенниць подібні «чохли».

Наступною, хто привернув до показів високих і струнких дівчат, опинилася мадам Люсиль, яка в 1890 році відкрила в Лондоні власний Будинок моделей. Вона була першою, хто перетворив показ одягу на феєричне шоу, воно відбулося в Нью-Йорку на відкритті ательє мадам.

До речі, саме в США в 1915 році з’явилося перше модельне агентство, правда, манекенниці, звиклі самі займатися своїм працевлаштуванням, не охоче користувалися його послугами. Та і навіщо? Попит на їх професію ріс: услід за Вортом і мадам Люсиль до послуг моделей стали вдаватися і інші дизайнери: Жан Пату, Поль Пуаре, Коко Шанель, мадам Віоне, Ельза Скіапареллі та інші. Професія все ще не була престижною, тому роботи вистачало всім.

Після Жовтневої революції 1917 року до Європи хлинув потік російських емігрантів, серед яких було багато жінок благородного походження, що уміють носити красиві плаття, володіють прекрасними манерами, поставою, ходою. Багато з них дизайнери охоче брали для роботи манекенницями.

Деякі з росіянок стали зірками, це і княгиня, Мері Ерістова, і Галі Баженова, і графиня Єлизавета Граббе (всі три працювали у Коко Шанель), і Тея Бобрікова. Але, мабуть, найзнаменитішою з росіянкою виявилася Людмила (Люд) Федосеєва. Фотографії цієї чарівної жінки з’являлися на сторінках журналу «Vogue», вона знімалася в рекламі різних товарів, за право запросити її для участі в показі боролися Шанель і Скіапареллі.

Панчішна підв’язка назавжди увійшла до історії завдяки Джоан Кент, графині Солсбері. У далекому 1348 року вона танцювала на балу з королем Великобританії Едуардом III. Раптово синя підв’язка зісковзнула з її ніжки і впала прямо під ноги королеві. Едуард галантно підняв дрібницю і, надівши її на власну ногу, вимовив; «Ганьба тому, хто погано про це подумає». А потім додав: «Я оголошую про встановлення королівського Ордена Підв’язки! І мої слова хай будуть девізом цього Ордена». Так звичайний предмет жіночого гардероба об’єднав англійських лицарів і навіть став частиною герба.

У XV столітті підв’язка служила тільки для закріплення чоловічих панчох, але трохи пізніше її стали використовувати як прикрасу чоловічого костюма. Вона сяяла і іскрилася від великої кількості багатої вишивки, коштовних каменів, стразів і вишуканих пряжок.

Дамські ніжки до певного часу не виставлялися напоказ, але це не означає, що вони не прикрашалися. Моду на мереживні панчохи ввела маркіза де Помпадур, коханка Людовика XV. Велика спокусниця, вона прикрашала свої підв’язки бантиками, розкішним мереживом і вишивкою з любовними написами.

З часом круглі гумові підв’язки повністю зникають. Панчохи утримуються підв’язками, пришитими до корсета, а трохи пізніше – до поясу, який винайшов Франсе Фереол в 1878 році. Цей витончений предмет жіночого туалету був на піку популярності після Другої світової війни. На кінцях підв’язок були спеціальні гумові або пластмасові затиски для панчох.

Винахід нейлону в 1935 році провів справжню революцію. Спідниці до цього часу вже коротшали настільки, що перестали приховувати гомілку і кісточку. Гладкі панчохи тілесного кольору завоювали божевільну популярність і були незмінними складовими жіночого гардероба, поки в 70-х не були винайдені колготки, які повністю витіснили пояс, панчохи і підв’язки. Проте ці дрібниці зовсім не стали пережитком минулого – підв’язки і панчохи і до цього дня залишаються найбільш популярними атрибутами спокуси. Підв’язка, нехай навіть прихована від чоловічих поглядів, міняє самовідчуття жінки, додає їй шарм і внутрішнє прагнення реалізувати своє жіноче «я».

Бартон, XVI століття

«І також не назвеш цілком красивої і привабливої пані, як би пишно вона не рябілась, якщо немає у неї на ногах шовкових кольорових або білих нитяних панчох, які нині виробляють у Флоренції – наші пані носили ці останні літом, до того, як увійшли до моди шовкові панчохи; притому належить, щоб така панчоха була натягнута туго, як шкіра на барабані, а кокетлива підв’язка скріплена шпильками або чим-небудь іншим, як подобається і завгодно пані. Серед різноманітної дамської краси, яку ми, кавалери, вихваляємо між собою, бо їм дано будити любовне ваблення, вельми цінується красива ніжка красивої пані…

Тепер, коли у модельєра був свій Будинок, йому вже ніхто не міг перешкодити реалізовувати власні ідеї. Вони, ці ідеї, підривали багато сталих уявлень про моду. Революційні рішення слідували одне за іншим. Вони могли бути знехтувані публікою, але талант і дивовижне професійне чуття підказували майстрові, що він рухається в правильному напрямі. І він не помилився. У кого з сучасних жінок не знайдеться в гардеробі брючного костюма? А плаття, зшитого з легкої прозорої тканини? А ефектної блузи або спідниці в стилі «сафарі»? Всі ці речі подарував модницям Ів Сен-Лоран в далекі шестидесяті роки. І не тільки їх: маестро не побоявся вилучити деякі елементи одягу з чоловічих гардеробів і, зробивши їх більш витонченими, подарувати слабкій половині людства. Жіночий смокінг, що колись здивував всіх, – головна модель, назавжди пов’язана з ім’ям великого дизайнера.

Ів Сен-Лоран не переставав вражати публіку. Він постійно шукав і знаходив нові ідеї, створював унікальні концепції. «Африканська», «Перуанська», «Китайська», «Російська» – так називалися його колекції, що виходили в сімдесяті роки. Дизайнер черпав натхнення в картинах Мантиса, Пікассо, Уорхола. Майстер володів дивовижним відчуттям кольору: він міг так підібрати відтінки непоєднуваних, здавалося б кольорів, що вони не тільки не викликали відторгнення, а, навпаки, народжували дивовижне відчуття гармонії.

Франція обожнювала модельєра і прощала йому багато витівок. Навіть коли він з’являвся на публіці в нетверезому вигляді. Навіть коли відкрито признавався у вживанні наркотиків. Він був геній, а геніям, вважали у той час французи, таке простиме.

У восьмидесяті роки Сен-Лоран перестає займатися речами, які виходять з моди, він хоче створювати одяг, який буде актуальним завжди. В цей час його оголошують класиком моди, називають живою легендою. У його честь організовуються ретроспективні виставки.

У 1999 році маестро перестає особисто займатися одягом прет-а-порту і цілком зосереджується на високій моді, а в 2002 продає свій бренд і відправляється на відпочинок.

Ів Сен-Лоран, що дав жінкам силу, незалежність і віру в їх бездоганність, минулого тижня в своєму паризькому будинку у віці сімдесяти одного року.

Модний світ був немало здивований, коли дізнався, що після смерті Діора, керівництво його Будинком доручили субтильному хлопцю двадцяти одного року, що пропрацював в індустрії всього декілька років. «Так, звичайно, він вчився у Вищій школі дизайну в Парижі і навіть встиг завоювати першу премію на Міжнародному конкурсі, який організувала Профспілка виробників вовни. Починаючий модельєр, безумовно, талановитий, але чи зможе благополучно управляти всесвітньо відомим Будинком? І не просто управляти, а розвивати його, даючи можливість французькій модній індустрії повернути минулу славу і блиск?» – приблизно так міркували ті, кому не байдуже була доля знаменитого Будинку.

Домисли, чутки і плітки, всі вони ураз утихнули, коли 30 січня 1958 року Сен-Лоран показав свою колекцію. Це було незвичайно! Здається, навіть краще чим нью-лук, створений свого часу Діором!

Отже, модна індустрія визнала Іва Сен-Лорана. Марсель Буссак, на гроші якого був створений Будинок, вибором виявився задоволений. Молодий дизайнер був неймовірно талановитий і, що важливо, працював в традиціях великого маестро. Все складалося вдало, перед Сен-Лораном відкривався великий шлях. Але незабаром ідилія закінчилася і дизайнер отримав відставку. Причина? Погляди на моду, не співпадаючі з концепцією Будинку Діора. Роки учнівства закінчувалися, наступала пора творити власну унікальну моду.

Сен-Лоран покидає Будинок, де він отримав блискучий старт і потрапляє в армію. Його направляють до охопленого війною Алжиру (тут в сім’ї багатого фабриканта він народився в 1936 році). Для модельєра війна закінчилася госпіталем, куди він потрапив, ні, не у зв’язку з важким пораненням, а унаслідок виснаження – тяготи військового життя підірвали здоров’я. А в цей час його друг – П’єр Берже, добивався того, щоб Сен-Лорана визнали непридатним до військової служби і одночасно шукав спонсорів, на гроші яких майбутній класик в 1962 році відкрив власний модний Будинок.